Найкраща частина Silent Hill, в яку я з кайфом граю досі. Піксельна графіка не викликає дискомфорту, як у перших трьох резидентах, навпаки, вона приваблює своїм вкрай атмосферним, похмурим стилем. Тут навіть невеликий відкритий світ є, що було великою рідкістю для кінця 90-х.
Чудовий саунд, кожний тупіт, тріск, шум радіо, постріл, все зроблено з неймовірним старанням звукових операторів. Низький уклін Акірі Ямаоке.
Вороги це не скрупульозні гади, як у перших частинах резидента, а паразити, що цілком убиваються. Бойовка для тих часів також дуже зручна, але на клавіатурі грати неможливо, тільки на геймпаді.
Сюжет краще ніж у другій частині, де герой – психопат, який шукає дружину, яку сам убив. Тут же героєм виступає адекватний дядько, який шукає свою дочку, яка стає частиною страшного ритуалу.
Ця гра лякатиме вас від початку і до титрів. Цей туман, ці зловісні вулиці, жахливі пси-мутанти.
Величезна кількість прихованого, а точніше непомітного контенту.
На старті гра знищила Resident Evil, але, на жаль, надалі серія померла, а резидент зміг вибратися з передсмертного стану.
Silent Hill і донині тягне до себе багатьох гравців, тому що ще жодному хорору не вдалося повторити, а тим більше примножити ту межу жаху і "тихого божевілля", що відбувається в першій і другій частині серії ігор. Тихого Пагорба”.