Огляд Marvel's Wolverine — блякла гра про одного з найяскравіших супергероїв

Marvel's Wolverine розділила інтернет ще до виходу — від перших трейлерів. Одні гравці квапилися критикувати проєкт: мовляв, виглядає він зовсім погано, інші — захищати. Після релізу дискусія розгорілася ще сильніше, особливо на тлі ширшого обурення через нинішній стратегічний курс Sony. Поки частина геймерів називає нову гру про Росомаху одним із найгірших ААА-блокбастерів усіх часів, у PlayStation Store вона отримує тисячі найвищих оцінок. То наскільки ж Marvel's Wolverine погана чи хороша насправді? Як часто буває в таких ситуаціях, відповідь десь посередині: це не аж така жахлива гра, але те, що вона вийшла розчаруванням, — правда.

Marvel's Wolverine починається з повернення Логана до «Команди Ікс» (не плутати з «Людьми Ікс»), щоб урятувати її лідера — Натеніеля Ессекса. Колись Ессекс знайшов здичавілого Росомаху, який утратив пам’ять, і взяв його до свого загону. Логан почувається зобов’язаним йому, тож вирішує визволити друга, якого утримує група фанатичних ненависників мутантів. Напарники героя — Містик і Саблезубий.

Згодом конфлікт розростається, Росомаха зустрічає Джин Ґрей і разом із нею та «Командою Ікс» вирушає на нові завдання. Логан відвідує екзотичний Мадрипур і Токіо, б’ється з кіборгами-найманцями, давнім культом ніндзя та роботами. Паралельно розвиваються стосунки героя з Джин Ґрей та іншими напарниками: виникають нові союзи й руйнується давня дружба, а сам Росомаха поступово дізнається більше про своє минуле.

Парадокс Marvel's Wolverine у тому, що, попри часту зміну декорацій, безліч ефектних кінематографічних сцен у стилі серії Uncharted і відносно коротку кампанію на 10–12 годин, гра напрочуд затягнута. Причин для цього чимало. Наприклад, у проєкту доволі одноманітна структура: геймер пробігає лінійними рівнями, де майже немає простору для дослідження, а кожна місія розвивається за тією самою формулою. Побився з ворогами, трохи пробіг до наступної бойової арени, дорогою поговорив із кимось із напарників і оглянув пару предметів інтер’єру, потім знову бійка, кат-сцена — і знову чергове зіткнення.

Marvel's Wolverine приділяє чимало часу взаєминам героїв і діалогам — персонажі спілкуються навіть під час бійок. Але вони не надто багатогранні, а діалоги банальні й пафосні, типові для посередніх супергеройських фільмів. І знову ж таки, проблема саме в тому, що герої не стуляють рота. Навіть у тих рідкісних випадках, коли Логан залишається сам, він неодмінно або з кимось розмовляє по зв’язку, або говорить сам із собою.

Загалом не зовсім зрозуміло, як сценаристам Insomniac вдалося взяти Росомаху — одного з найулюбленіших і найцікавіших персонажів Marvel — і перетворити його майже на безликого протагоніста. Особливість Логана завжди полягала в тому, що він, звісно, герой, але трагічний, із темрявою всередині, яку йому часом важко стримувати. Саме тому він часто відштовхує близьких і друзів. Росомаха — не зовсім традиційний антигерой, але вже точно не альтруїст, який першим кинеться переводити бабусю через дорогу. Він — машина смерті, дикий звір, і до його добродушної сторони ще треба дістатися.

У новій грі Логан лише на словах такий собі вовк-одинак. Насправді він майже ні з ким не конфліктує, жартує і багато чого терпить від того ж Саблезубого, майже не огризаючись у відповідь. Я дивився «Спартака» (Spartacus) з Ліамом Макінтайром (Liam McIntyre) і визнаю, що він талановитий актор, однак у Marvel's Wolverine його Логан більшу частину часу дивиться на всіх із бровами будиночком і рідко виявляє грубість та тестостеронову агресію — важливі складники персонажа. Щоправда, винен тут, скоріше, не актор, а сценарій: сюжет не дає йому повною мірою показати звірячу натуру Росомахи.

Є питання й до лицьової анімації: у ті моменти, коли Логан нарешті впадає в лють, вона слабко передає відчуття, що перед тобою оскаженілий монстр. У промороликах із Ліамом Макінтайром, випущених до релізу, його лють помітна, але в самій грі реалізація залишає бажати кращого. Особливо це впадає в око, якщо ви, як і я, нещодавно пройшли Death Stranding 2, яка вражає реалістичністю оцифрованих облич.

Коли в Росомахи немає перчинки, а діалоги, переповнені клішованими фразами, перетворюються на постійний фоновий шум, сюжет швидко перестає цікавити. Тут надто багато нудних персонажів, хоча весь акторський склад явно намагався витягнути слабку драматургію. У наративному плані гра, мабуть, набагато краще спрацювала б як камерніша пригода про самого Логана: наприклад, історія конфлікту суто з кланом ніндзя, а не розфокусована оповідь про порятунок світу.

Якщо не чекати від Marvel's Wolverine сценарію рівня Marvel's Spider-Man, а сприймати проєкт просто як попкорновий блокбастер часів PS3 із сучасною графікою, на багато недоліків можна заплющити очі. Як альтернатива бойовику, щоб відпочити після навчання чи роботи й вимкнути мозок, гра цілком згодиться. Але важливо розуміти: вимкнути його доведеться геть повністю. Чим іще пояснити, наскільки нав’язливо Marvel's Wolverine веде гравця за руку?

Рівні, як уже згадувалося, максимально лінійні: по суті, це низка бойових арен, розбавлених найпростішими платформерними секціями або відрізками з оглядом предметів інтер’єру. Усе влаштовано так, щоб ти майже завжди просто біг уперед (за винятком кількох місій у Токіо й Мадрипурі, де мапи трохи більші). І навіть попри це гра постійно підказує, куди саме рухатися. Або білою фарбою, якою замазані всі об’єкти, з якими можна взаємодіяти, або прямолінійніше — показує блакитний слід до цілі. Такі самі підказки ведуть і до пляшок віскі (місцевих колекційних предметів), а скрині з ресурсами для створення костюмів аж пульсують на екрані блакитним сяйвом. І це на додачу до звуку з геймпада, який лунає, коли наближаєшся до них.

Гра нав’язливо стежить, щоб геймер раптом нічого не пропустив. Такий підхід ще якось можна було б пояснити, якби йшлося про проєкт із відкритим світом, а не лінійний екшен. До того ж під час мого проходження автори випустили патч, який зменшив інтенсивність блакитного сліду й пульсації, але суті це майже не змінює. Навіть якщо згодом підказки дозволять повністю вимкнути, дизайн рівнів усе одно залишиться образливо простим. У цьому, власне, і головна проблема: Marvel's Wolverine позиціонується як брутальна й кривава гра для дорослих, але ставиться до геймерів як до малих дітей, які не здатні нічого зробити самостійно. Це загальна біда багатьох проєктів Sony, але тут усе вже доходить до абсурду.

Окремо дивують місцеві QTE. По-перше, багато з них можна виконати, натискаючи зовсім не ту кнопку, яка з’являється на екрані. А по-друге, зазвичай узагалі нічого натискати не треба: якщо трохи зачекати, QTE виконається саме. У грі повно дорогих кінематографічних кат-сцен, тож, з одного боку, можна зрозуміти, що створювати для кожної ще й анімацію невдачі було б затратно. Але тоді постає питання: навіщо взагалі додавати цю механіку, якщо ви не готові реалізувати її повноцінно?

Найкраща складова Marvel's Wolverine — бойова система, але й тут є застереження. Вона нагадує бойову систему «Людини-павука» від Insomniac Games або серії Batman. Суть та сама: б’єшся з натовпом ворогів, перестрибуєш від одного противника до іншого, ухиляєшся від ударів або відбиваєш їх і час від часу застосовуєш особливі прийоми, коли ті перезарядяться. Але тут усе супроводжується вражаючими анімаціями: Логан перетворює ворогів на криваве місиво. Екшен особливо круто виглядає, коли заповнюється шкала люті Росомахи й з’являється можливість швидко добивати звичайних супротивників. Одні рухи плавно переходять в інші, створюючи враження, ніби хтось поставив усю сцену, хоча насправді вона розгортається динамічно.

Але це лише візуальний аспект. З погляду різноманітності геймплею бої дещо одноманітні: особливих прийомів мало, та й типів ворогів недостатньо для гри, яка приблизно на 70% складається з бійок. Час від часу розробники підкидають нові сюрпризи — наприклад, ворожі клинки, що застрягають у тілі Логана й уповільнюють його регенерацію. Однак загалом бойова система Marvel's Wolverine майже не змінюється впродовж проходження: у фіналі ти робиш те саме, що й у перші години. Такі бої невеликими порціями не втомлюють, але коли за однією ареною на тебе чекає наступна, а за нею ще одна — і все це в межах 5–10 хвилин, — починаєш закочувати очі.

Раз уже Insomniac Games вирішила додати до гри ансамбль супергероїв, варто було зробити хоча б кілька місій за інших персонажів. Так, у іграх про Людину-павука мало хто любив секції за Мері Джейн, але одне — грати за звичайну людину, і зовсім інше — за Містик, Саблезубого чи Джин Ґрей. Тут ці персонажі часом б’ються пліч-о-пліч із Логаном, однак їхня присутність майже не впливає на геймплей. А от можливість ненадовго взяти їх під свій контроль могла б урізноманітнити проходження.

Автори намагаються розбавити одноманітність стелс-секціями. Але за глибиною механік Marvel's Wolverine зовсім не дотягує до найкращих стелс-ігор: крадешся у високій траві й убиваєш ворогів одним ударом зі спини. Швидше розібратися з групою супротивників у звичайному бою.

Майже кожен елемент Marvel's Wolverine тією чи іншою мірою страждає від компромісів. Навіть графіка, хоч загалом і відповідає стандартам сучасного ААА-блокбастера, у деяких сценах чомусь нагадує ігри часів PS4. Таке трапляється нечасто, але сам факт показовий. Загалом якість гри дуже нерівна. І так, якщо знизити очікування й придбати новий проєкт Insomniac Games згодом за хорошою знижкою, можна непогано провести час. Однак від ігор Sony чекаєш більшого, ніж слабкий сюжет і одноманітні бої, а також ставлення до геймера як до дурника, нездатного бігти прямо без підказок.

Формула ексклюзивів PlayStation, схоже, починає набридати. Тож якщо компанія хоче привернути увагу гравців до майбутньої PS6, особливо на тлі сумнівних бізнес-рішень цього року, вона не може й далі випускати ігри за застарілим шаблоном.

А вам досі подобається звична формула блокбастерів Sony чи до наступного покоління PlayStation уже хочеться змін? Діліться думками в коментарях.