Моя перша GTA

Моя перша GTA

maksim_bulochkin
Вчора, 13:58

Мій перший San Andreas: як я запускав легенду на калькуляторі у 2018 році

У нормальних людей перша GTA — це Vice City на товстому пузатому моніторі у 2002-му або San Andreas на PS2, поки батьки думають, що ти робиш уроки. У мене все вийшло шкереберть, як і годиться будь-якій нормальній історії з нульових, тільки сталася вона на десять років пізніше. Моя перша Grand Theft Auto — це San Andreas. І сталося це у 2018 році. Мені було дев’ять років.

У далекому 2018 році про San Andreas не писав хіба лінивий. Грі вже виповнилося чотирнадцять років. Вона давно стала культурним кодом, мемом, об’єктом ностальгії для тих, хто виріс на дисках «100 в 1». Для мене ж це була просто якась дуже стара, дуже популярна і, судячи зі скриншотів в інтернеті, неймовірно крута гра про бандитів і машини. Тоді я щільно засів у Minecraft і PUBG, але душа прагнула чогось такого… брудного. Справжнього. Щоб можна було просто бити перехожих бейсбольною битою і не отримувати за це бан у чаті.

Залізо в мене було під стать року виходу самої гри. «Слабкий ПК» — це надто м’який опис. Радше бойовий, багаторазово перепаяний Франкенштейн, якого мій батя зібрав із того, що віддали сусіди й друзі. Процесор, здається, Intel Core 2 Duo, який відчайдушно хрускотів кулером, натякаючи на швидкий відхід у Вальгаллу. Оперативної пам’яті — дві планки по гігабайту, одна з яких працювала через раз і на знижених частотах. Відеокарта — окрема історія. Здається, це була якась стародавня GeForce, модель якої я вже й не згадаю, але головне пам’ятаю: назви в неї не було, лише наклейка з драконом і два роз’єми додаткового живлення, до яких ми нічого не під’єднували, бо блок живлення і так світився від перенапруги синім діодом.

І ось на цю машину я вирішив встановити монумент 2004 року.

Завантажував я її, звісно, з торрентів. У дев’ять років поняття «ліцензія» звучить для тебе так само абстрактно, як квантова фізика. Встановлення тривало вічність. Синій індикатор прогресу повз екраном із грацією пораненої черепахи. За цей час я встиг поїсти, зробити половину домашнього завдання з математики й подивитися три ролики на YouTube. Батя зазирнув до кімнати, глянув на гудливий системник, торкнувся рукою розпеченого корпусу й філософськи промовив: «Як задимить — одразу витягай вилку з розетки». Це було найкраще напуття.

І ось — іконка на робочому столі. Клац.

Перше, що тебе зустрічає, — головне меню під ту саму музику, від якої мурашки по шкірі. І одразу перший удар по моєму слабкому ПК. Гра задумалася. Вона не зависла намертво, ні. Просто пішла в себе, обмірковуючи той факт, що її змушують працювати на залізі, яке вдвічі молодше за неї. Я встиг злякатися: усе, приїхали, зараз буде синій екран. Але ні. З’явилася смужка завантаження.

Далі була перша кат-сцена. Сі-Джей повертається до Лос-Сантоса. І тут мій комп’ютер здійснив подвиг. Він не просто запустив гру — він почав її *транслювати*. Картинка нагадувала слайд-шоу, зняте на кнопковий телефон крізь каламутне скло. FPS, за відчуттями, стрибав від двох до восьми. Коли Сі-Джей виходив із літака, його рух складався з трьох кадрів: стоїть, летить, уже на трапі. Зате звукова доріжка звучала ідеально. Через це виникав сюрреалістичний ефект: люди на екрані відкривали роти в цілковитій тиші й завмирали, а потім раптом вибухали швидкою, прискореною скоромовкою, наздоганяючи сюжет. Голос офіцера Тенпенні звучав так, ніби він демон, якому наступили на хвіст, але я все розумів.

Налаштування графіки були викручені на абсолютний мінімум. Роздільна здатність, здається, 800 на 600. Жодних тіней, жодного згладжування, текстури розмиті так, що обличчя персонажів нагадували пластилін. Машини з’являлися з повітря просто перед носом, якщо розігнатися на велосипеді швидше, ніж комп’ютер встигав їх промалювати. Але знаєте що? Мені було абсолютно байдуже.

Я не помічав цих двох кадрів на секунду. Для дев’ятирічного хлопця, який уперше взяв до рук джойстик (керувати мишкою я тоді так і не зміг: Сі-Джей постійно дивився в небо й врізався в стовпи), це був портал в інший світ. Я вийшов на вулиці Гроув-стріт. Цей квадратний, незграбний Сі-Джей, який рухався ривками, здавався мені живішим за будь-яких персонажів із сучасних, відполірованих до блиску ігор. Пам’ятаю, як уперше викрав машину. Якусь стару розвалюху. Я не знав, як стріляти з вікна, не знав, де карта. Просто тиснув на газ і слухав, як цей квадратний чоловічок лається на інших водіїв.

Перші годин п’ять гри я взагалі не розумів, що робити. Просто катався. Заїжджав у якісь глухі села, застрягав у текстурах, падав з урвищ, бо не знав, що можна плавати. Намагався зайти в магазини, не знаючи, що для пограбування треба дістати зброю, і просто стояв перед касиром, аж поки той не викликав копів. Менти на своїх чорно-білих машинах були для мого ПК справжнім випробуванням. Щойно за мною виїжджали дві тачки, гра перетворювалася на діафільм. Але ж який це був захват, коли вдавалося від них відірватися!

Справжній біль почався пізніше, коли я дійшов до місій. Керування на клавіатурі — окремий вид знущання. Я перевчався з WASD на стрілочки, пальці плуталися, Сі-Джей відмовлявся стрибати, коли треба, і стрибав у прірву, коли не треба. Місія з потягом, де треба було збивати ворогів із даху вагона… На моєму ПК потяг їхав зі швидкістю вагітного равлика, але вороги все одно примудрялися телепортуватися мені за спину. Я перепроходив її разів двадцять. Батя сидів поруч, дивився на ці п’ять кадрів на секунду й на те, як я пітнів, намагаючись влучити мишкою (так, я все-таки намагався) у бандитів, а батя лише хитав головою: «Вимикай, відеокарта згорить». Але я не вимикав.

Найскладнішим випробуванням став Лос-Сантос у темну пору доби. Щойно вмикалися вуличні ліхтарі, моя бідолашна GeForce з драконом просто здавалася. Екран вкривали гігантські фіолетові й зелені квадрати. Текстури асфальту зникали, перетворюючи дорогу на чорну порожнечу. Я їхав Гроув-стріт майже навпомацки, орієнтуючись лише на звук сирен і крики бандитів. Це було схоже на керування космічним кораблем у відкритому космосі без приладів.

Але цей лагучий, піксельний, розвалений на шматки San Andreas дав мені те, чого не давали жодні відполіровані ААА-проєкти 2018 року. Він подарував мені справжню свободу. Не ту, яку обіцяють у рекламних роликах, а справжню, брудну свободу нульових. Я міг годинами стрибати з трамплінів на BMX, знаючи, що Сі-Джей неодмінно переламає собі всі кістки, але гра його воскресить. Я міг зайти до закусочної Cluckin' Bell, де текстури їжі нагадували шматки жовтого пластиліну, і просто стояти. Я знайшов на звалищі трактор і намагався доїхати на ньому до гори Чиліад. Дорога, мабуть, зайняла години зо дві

Я пройшов гру за два місяці. За ці два місяці я дізнався, що таке повага в районі, що таке «родинні кольори», чому Біг Смоук так багато їсть і що фраза «Ah, shit, here we go again» — це життєве кредо. Я не бачив красивої графіки.

На своєму слабенькому новому ноутбуці я можу запустити ремастер.

Бо моя перша GTA не була ідеальною. Вона була справжньою. І навчила головного: для хорошої гри не потрібні терафлопси й трасування променів. Потрібна лише душа. А в San Andreas її було хоч відбавляй, навіть якщо твій комп’ютер завантажував її по чайній ложці на годину. Іноді я думаю: якби гра у 2018-му просто літала на ультрах, я б пройшов її за вихідні й забув. А так, через цей вічно гудливий, задимлений системник, я проживав кожен сантиметр цього штату цілу вічність. І це було найкраще літо-осінь у моєму житті. Навіть якщо потім батя цілий тиждень чистив системник від пилу, який, здається, від температури відеокарти спресувався там у справжню цеглину.

Допис створений користувачем 

Кожен може створювати пости на VGTimes, це дуже просто - спробуйте!
Сподобався пост? Підпишіться на автора, щоб не пропустити нові публікації Підписатися Ви підписані
Коментарі0