Огляд Uncanny Tales: The Watcher. Коли ліс дивиться у відповідь

Uncanny Tales — це серія епізодичних хоррорів від інді-розробника VYASTUDIO, ключовий фактор страху яких — не містика чи монстри, а звичайні люди та реальні побутові ситуації. The Watcher — третій епізод у франшизі, що пропонує взяти на себе роль наглядача заповідника, патрулювати територію та слідкувати за порядком.

Незважаючи на те, що словосполучення «хоррор на Unity» вже давно стало загальновживаним, причому — часто з негативним відтінком, ігрова індустрія періодично підносить сюрпризи та радує якісними і продуманими проектами, що підкріплюють віру в краще. Чи вдалося Uncanny Tales: The Watcher стати однією з таких ігор — дізнаєтеся в огляді!

Хоррори навчилися лякати гравців найрізноманітнішими способами. Одні ігри замкнули героя в тісному домі, інші кидають його в лікарню, підземелля або покинутий місто. Uncanny Tales: The Watcher обирає набагато спокійніше місце: нас відправляють у алтайську тайгу. Тут відсутня звична міська метушня, навколо майже нікого немає, а головним (і майже єдиним) заняттям стає робота лісового наглядача.

На перший погляд звучить майже безневинно: патрулюй територію, перевіряй фотопастки, слідкуй за камерами, виконуй побутові доручення та періодично користуйся комп’ютером, щоб оформити звіт. Гра навмисно побудована на контрасті між рутиною та тривогою. Чим довше звикаєш до спокійного ритму, тим більше починає дратувати одна проста думка: якщо навколо так тихо, чому все час здається, що за головним героєм хтось спостерігає?

Саме атмосфера стає головною перевагою The Watcher. Гра добре розуміє, що хоррору не завжди потрібні монстри та гучні скримери — хоча останніх тут вистачає, але й відчуття перевантаженості не виникає. Іноді достатньо залишити гравця посеред лісу, дати в руки ліхтарик і дозволити кілька хвилин бродити серед лабіринту дерев. Особливо добре працює звук: шелест листя, тріск радіо та раптові сторонні шуми поступово перетворюють звичайну прогулянку по заповіднику на джерело перманентного напруження.

Дія гри відбувається в Росії середини двохтисячних років, тому однією з її ключових ставок стає передача духу епохи. Старі комп’ютери, рації, автомобілі, музика та побутові деталі створюють відчуття часу, коли мобільний зв’язок та інтернет ще не могли миттєво вирішити будь-яку проблему. Подібний сеттинг чудово вписується в рамки хоррора: якщо щось відбувається далеко від цивілізації, допомоги чекати доводиться довго.

Візуально The Watcher також робить ставку на атмосферу. Ліс виглядає досить переконливо: світло пробивається між деревами, вдалині видніються гори, по території заповідника літають птахи. Графіка у проекту проста, але не позбавлена стилю: з’являється легке відчуття старого графічного движка з опрацюванням освітлення та загальної картинки. Однак при відносно скромному візуалі гра здатна помітно навантажувати відеокарту.

Сюжет намагається тримати інтригу. На початку шляху гравець отримує лише крихти інформації: є заповідник, загадкові події та люди, які надають перевагу не ставити зайвих питань. Поступово гра змушує сумніватися в тому, що відбувається — що ж твориться в цьому віддаленому від цивілізації місці насправді? Де закінчуються чутки і починаються реальні події?..

Головна механіка гри будується навколо спостереження. Від гравця вимагається, як я вже згадував вище, перевіряти камери та фотопастки, шукати зміни в звичній картині лісу та звертати увагу на деталі. Ідея проста і далеко не нова, але для психологічного хоррора вона підходить відмінно. До обстановки швидко звикаєш, легко поринаєш у роль і починаєш вдивлятися в спотворене перешкодами зображення на екрані. Незнайомий звук по рації миттєво змінює настрій, а таємничий силует збуджує сприйняття і змушує відчувати себе некомфортно.

Проблеми починаються там, де The Watcher занадто буквально переносить робочі обов’язки лісового наглядача в ігровий процес. Тут дуже багато монотонної ходьби, і з часом процес починає втомлювати. Приємно, що багато ігрових відстаней доводиться долати за кермом, але «дерев’яне» управління транспортом і загальна повторюваність — вагомі контраргументи, здатні відштовхнути частину гравців.

Та ж історія з робочими звітами. З одного боку, вони чудово підтримують образ головного героя — стає легко відчути себе людиною, яка прийшла на роботу, виконує інструкції та відзначає результати перевірки. З іншого боку, деякі завдання занадто швидко перетворюються на механічне повторення одних і тих же дій. Такі епізоди починають сприйматися скоріше як паузи між сюжетними сценами.

І все ж повністю списувати їх з рахунків не хочеться. У The Watcher є важлива особливість: вона намагається змусити гравця звикнути до рутини — сісти в машину, доїхати до потрібного місця, перевірити об’єкт і повернутися назад. Як раптом у звичній послідовності щось ламається, з’являється якась дивність: радіо веде себе інакше, у лісі виявляється те, чого там бути не повинно. Так заучена робоча процедура перетворюється на джерело тривоги. Як виявиться пізніше, тривожитися справді варто.

Uncanny Tales: The Watcher — гарне підтвердження аргументу «просто — не означає погано». Вона не намагається конкурувати з великими проектами за масштабом і складністю — тут немає величезної кількості механік, складних боїв чи головоломок. Замість цього гра пропонує провести кілька годин у лісі та поступово відчути, як звичне місце починає лякати та викликати параною.

За свою скромну ціну The Watcher пропонує, хоч і не позбавлений недоліків, але досить цілісний досвід: атмосфера, запам’ятовуваний сеттинг, приємний візуальний стиль, хороша робота зі звуком та сюжетна інтрига. Перед нами вдалий приклад того, як маленька команда може перетворити просту ідею на тривожну (за канонами жанру) пригоду на пару-трійку годин.